ЩОсь я дуже давно не писала... НАвіть не знаю, чому... Час був, а особливо було, ПРО ЩО написати... НЕ можу точно сказати, що зараз зі мною відбувається... ПОчинаючи від вступу (а вступити хочеться, та ще й не на зварювальний в КПІ) закінчуючи досить буденними проблемами:друзі, родина, навчання. Хочеться послати це все (ні, не все - останнє) куди одалі... Хочеться поїхати кудись далеко і тиждень просто насолоджуватися природою, спокоєм, думками чи їх відсутністю... Бо так... так все запарило...
БУквально нещодавно почала о-справжньому цінувати друзів... Ще більше - рідних... Хочеться бути такою веселою, грайливою, дитячою, безсоромною... Але відчуваю, що вже далеко не така... Хоча, може, інші цього й не помічають.. Я залишаюся зовні усе тією ж і тільки одиниці дивуються, НАСКІЛЬКИ я змінилася...
Зараз такий плаксивий настрій! Аж гидко...
Хоча ні, плакати теж іноді потрібно...
БУла на зимових у Харкові) Незважаючи ні на що, це класне місто... З класними людьми... Так рада була побачити усіх))) Особливо... так... особливо УСІХ...
Про Харків можа говорити місяцями... Але я не буду... Це повинно залишитися В МЕНІ...
А ще... Так банально, так нудно: я люблю ліцей! І що ближче до кінця, то більше й більше це усвідомлюю... Люблю його стіни, люблю двір, люблю надзвичайний його запах, а найбільше люблю ЧУДОВИХ, НАЙКРАЩИХ, МИЛИХ, ДОБРИХ людей...


Я взагалі любю життя... Життя у глобальному розумінні і життя МОЄ, маленьке, але ПРЕКРАСНЕ...

Знову ліцей) Зовсім інший) Серйозніший, бо останній. Ближчий, бо уже рідний) Страшний, бо... Ні. не страшний. Я рідко коли кажу, що він зробв для мене. Лише думаю. А він зробив-таки. Він, наче з глини, виліпив мене. Рідні кажуть, він мене псує, що я після нього, неначе у іншому світі. Ага!!! Він, як наркотик, дає кайф) Але ж і знання неабиякі. Він мене переробив. Може, і не тільки він. Але він - особливо. І ще - люди, які стали мені близькими. Мене змінили навіть ті, з ким я практично не спілкуюся. Ну, це не дивно, на людину впливає соціум, це відомо. Але вони мене змінили по-особливому. Я стала тим, ким я є (ну, у крайньому разі, стала на СВІЙ!!! шлях). І я дуже вдячна усім ліцеїстам, учителям (ба навіть Стефі), і Бабаковій за цитатку:

Ми назавжди залишимося УГЛоватими!

БИОРИТМЫ для fanteena, на 16 августа 2006:     ▕▇▏↘  Физический (супер!)     ▕▇▏↘  Эмоциональный (супер!)     ▕▇▏↗  Интеллектуальный (супер!)     ▕▇▏↘  Общее состояние (фантастика! Так не бывает) ХРОНОБИОЛОГ РЕКОМЕНДУЕТ:   - В Вас очень нуждается behemotik

У мене на мобільному теж є така послуга. Ось результати там:
Фізичний -39
Емоційний 78
Інтелектуальний -28

Ну, от я і вдома... Позаду 22 сонячні дні та 23 зоряні ночі. Позаду тепле привітне море, що кожний день приймало мене у свої обійми... Позаду палке південне сонце, що щодня цілувало мене своїм теплом... Позаду гарячий пісок... Позаду верхів'я високих тополь перед вікном... ПОзаду безсонні ночі... Позаду веселі голосні вечори... Позаду страшні та неприємні випадки, які стали смішними... Позаду численні знайомства... Позаду нові друзі... Нові люди, які стали близькими та дорогими... Ні. Не позаду. Вони поруч. Усе пішло і ніколи не повернеться. Але залишилися спогади і люди. Вічні спогади і такі невічні люди. Невічні люди у світлі вічних спогадів та під хмарами сьогодення...

Хотіла нещодавно під час реклами сходити купити яблук) Пішла, захопила сміття, аби винести. Викинула сміття у смітник, пішла купувати яблука. Раптом помічаю, що грошей у мене немає. Думала, що залишила вдома. Прийшла - немає. А тепер уявіть собі таку ситуацію:

Ідете ви вулицею, бачите дівчину, що підходить до смітника, обережно туди заглядає туди, посуває якийсь пакет зі сміттям і дістає 20 грн))) Я думаю, ви б захотіли податися у бомжування)

Цього не буває! Це все награне, несправжнє... Це все дурна романтика! Така пані, що спочатку сповнить серце п’янким та смертельним алкоголем, а потім підпалить його. І серце зотліє зсередини... Як це боляче... Це жахливо.
Романтика – це прекрасно? Романтика – це романтично? Це – молодість, краса, кохання, сила, безсмертя, радість? Можливо, це кожне з цих слів окремо. Але разом ці слова – вибухова суміш, непоєднанне.

1 Молодість – Безсмертя

Початково абсурдна тотоність. Молодість скінченна. Кажу як романтик.
Усі кажуть, що романтика – це думати, що молодість вічна, що завжди буде це відчуття захмарної відстороненості ід сумних буднів.
Я ж стверджую, що молодість скінченна. І саме в цьому бачу романтику. Жити, знаючи, що помреш; питиз келиха моодості, знаючи, що скоро вона полетить від тебе, як летить від тебе сухий кленовий листок восени, не думаючи, що залишив у твоїй душі осад оіннього суму... Хіба це не романтика?

Отже,
Молодість – Смерть


2 Краса – Радість
одначе, можна й
Радість – Краса

Одвічні постулати „чистого мистецтва”, яке я так поважає, але ще більше не розумію. І, що далі, то усе більше й більше.
Краса – Радість... Хіба? Можливо, але не у людському серці, не через призму матеріального людського ока. Чи бачимо ми красу у торнадо, що поглинають тисячі людських доль, у могутніх вавілонських вежах, що у мент розсипаються під подихом залізного крила, у всесвітній війні, що підбурює людей, таких „досконалих” і „розумних” вбивати себе своїми ж руками? А, між іншим, це справжня Краса і Велич. Тільки не може людина відкритися назустріч їй. Людиною керує егоїзм. Той егоїзм, що робить її Людиною. Отже, і ця тотожність спростовується. Швидше:
Краса – Страх


І, нарешті:
3 Кохання – Сила
Практично без коментарів. Цього твердження просто не допускають теорії про існування людської душі. Отже,:

Кохання – Слабкість




От і вір тепер романтиці...

Дуже вишуканий переклад на російську)))


http://bayanov.net/text/jj-lingvo.php

Хотіла почати зі слова ЖАХ,та не перемкнула мову і ось, що вийшло: :F{

У цьому випадку смайл повністю ідентичний буквальному значенню! Може, я й не відкрила Америку, проте, цікаво.

Тож:

ЖАХ!!! Втомилася вже від цього компа! Мало того, що він вірусний (БУВ, сподіваюсь, бо вже наче немає черв'ячків після двогодинного висушування мізків, далі він вимикається тоді, коли схоче(напр. цей текст я 3 рази передруковувала, бо він перезавантажувався ні з того, ні з сього), а найголовніше, у мене ПОВНІСТЮ зник робочий стіл. Добре, що сестра знайшла, що можна запускати програми через контр-альт-дел, де треба вибирати "Новая задача". Це мене трохи рятує. Поки що. А потім його повинні відремонтувати... Та чи дотягну... Сподіваюсь...

Дуже сподіваюся, що сьогодні ми зіграємо краще. Якби ж. Вболіваю за наших. !!!!!!!!!!!!!!!

Останнім часом помічаю якісь зміни в своїй душі, у власному світосприйнятті. Можливо, дорослішаю? А, можливо, зрозуміла, чого мені треба у житті... Просто життя. Натхненного, безкомпромісного, безмежно насиченого. Це найголовніше. Така я людина. Мені треба постійно боротися, йти проти течії, сперечатися... і перемагати!
Та, на жаль перемогти я можу всіх... окрім самої себе.І з цим не можна нічого вдіяти:(
"І знову сам воюю проти себе -
Два чорти скараспудились в мені.
Один благає: "Зупинись, не треба"
А інший кличе: "Не спиняйся, йди"!"
Улюблений Василь Симоненко)))

Ходила сьогодні Петрівкою, шукала взагалі-то Франка, а разом із ним і французьку літературу, подарунок та музику. Не знайшла нічого, окрім... (коли я ЦЕ побачила, моє серце майже зупинилося) 12-титомника Віктора Гюго! Я хвилин 10 дивилася на цей скарб з усіх сторін. Потім вирішила спутитися на землю і спитала, скільки ЦЕ коштує. Не більше, ні менше, як 800 українських грн. Може, колись придбаю...)))(((

УРРА! Не зважаючи на те, що сьогодні була семестрова з Хімії і я її поганюще написала, все ж таки СЬОГОДНІ ДІЙСНО Я ПОБАЧИЛА ВЕСНУ!!!!

НУ сьогодні і день... Кассандра - це я. Я - це Касандра. Інсценізувала Кассандру з Лесі Українки. Аплодували стоячи... Вона - це я, Я - це вона. Дуже класно!

А ще... сиділи ми з Олєю на Хрещатику після ліцею. ПРосто сидимо на лаві і спостерігаємо за людьми. І кажемо, що класно. І кажемо, що ми мазохісти. От я дивлюся і бачу:
справа наліво іде молода пара. Усміхнені. вона тримає в руці білу троянду.
зліва направо іде пара старих бомжів. Усміхнені. Вона тримає в руці червону троянду.

Це так класно...

Учора сиділа у лікарні. Чекаю у черзі. Звернула увагу на жіночку з довгим білявим у зеленому светрі,що пішла у своєрідний завулок, праворуч від мене. Сиджу далі, думаю про життя, тут бачу, що на поверх заходить жінка з маленькою дівчинкою. Здається, що та сама, що вже заходила декілька хвилин назад. Однак уже з темним волоссям. Чому мені здалося, що та сама? Бо у неї такий самий светрик! І головне - вона пішла туди ж , куди й перша. І ось, доки я думала, як будуть себе почувати ті жінки, з ліфту вийшла молода дівчина у тому ж зеленому светрі. Я не стрималася, щоб не посміхнутися. Я не помилилася, коли подумала, що вона піде до двох попередніх. Отак! Вже не знаю, як вони одна на одну дивилися, але зовні це було схоже на рекламу одягу))

Нещодавно мене спитали, чому я не пишу про Київ. Я відповіла, що, щоб писати про нього, треба зануритися в його атмосферу, поблукати його вулицями, а у мене немає на це часу. Але, чи не блукаю я його вулицями кожного дня, не помічаючи всю чарівність та стародавність місцевості, до якої давно звикла? Чи не занурена я у його атмосферу з народження? Відповідь я знайшла у Віктора Гюго:

Tant qu'on va et vient dans le pays natal, on s'imagine que ces rues vous sont indifférentes, que ces fenêtres, ces toits et ces portes ne vous sont de rien, que ces murs vous sont étrangers, que ces arbres sont les premiers arbres venus, que ces maisons où l'on n'entre pas vous sont inutiles, que ces pavés où l'on marche sont des pierres. Plus tard, quand on n'y est plus, on s'aperçoit que ces rues vous sont chères, que ces toits, ces fenêtres et ces portes vous manquent, que ces murailles vous sont nécessaires, que ces arbres sont vos bien-aimés, que ces maisons où l'on n'entrait pas on y entrait tous les jours, et qu'on a laissé de ses entrailles, de son sang et de son coeur dans ces pavés.

Коли живеш у рідному місті, то здається, що ці вулиці тобі байдужі, вікна, покрівлі, двері нічого не означають для тебе, ці стіни далекі, дерева - випадковість на твоєму шляху, що будинки, у які не заходиш, не потрібні тобі, а бруківка, якою крокуєш, звичайний камінь. Тільки згодом, коли тебе там уже немає, ти відчуваєш, що ці вулиці тобі дорогі, що цих покрівель, цих вікон, цих дверей тобі бракує, що стіни ці тобі необхідні, що ці дерева ти гаряче любиш, що в тих будинках, де ти ніколи не бував, ти все одно щодня був присутній, і що частинку душі своєї, крові своєї, серця свого ти залишив на цьому камені.

http://www.nostalgia2.kiev.ua/img/v-kiev_2/night_025.jpg

http://www.nostalgia2.kiev.ua/img/v-kiev_2/night_059.jpg

Починаю цей журнальчик. Тут можна зацитувати поезію Симоненка(трохи змінену у першому та останньому рядках):

Привіт, мій зошите!
Спасибі тобі, друже,
Що ти думок моїх
Не відцуравсь,
Що ти свої клітини
Тепло мружив,
Коли над римами
Я потом обливавсь.

Ти їх сприйняв
Без жодної огуди,
Єдиний мій читач
І шанувальник мій.
Чи сприймуть їх колись
І прочитають люди —
Побачимо.
Привіт, товариш мій.